Організація візитів Володимира Путіна до Севастополя та Маріуполя цілком відповідала терміну «спецоперація». В обидва міста він здійснив візити з дотриманням усіх правил конспірації, короткостроково та без жодної очевидної мети.
Можна було б очікувати, що 18 березня в Севастополі в річницю включення міста до складу Росії він виступить з якоюсь програмною заявою або візьме участь у масовому заході, але натомість глава держави у складі вузького кола людей відвідав школу мистецтв та дитячий центр, після чого покинув місто.
У Маріуполі ситуація виглядала ще менш важливою: уночі, без зустрічей з людьми і взагалі без будь-яких заяв, Путін у дворі новобудови поговорив з якимись людьми. Якщо коротко підвести підсумки цієї поїздки, то вона зводиться до двох речей: по-перше, Путін неймовірно боїться за своє життя чим відрізняється від усіх тих російських героїв, з якими він намагається порівнювати себе і, по-друге, ця поїздка була потрібна Путіну тільки тому, що преса не втомлюється питати, а коли ж президент відвідає анексовані території. Тепер Путін має можливість протягом найближчих місяців уникати таких запитань. Але такий підхід до подібних візитів взагалі унеможливлює будь-які натяки на знаковість таких подій. Тому відвідування Маріуполя точно не стане подією ні для окупованого Донбасу, ні для Росії.
Губернатор Севастополя Михайло Розвозжаєв запевняє, що візит Путіна став сюрпризом навіть для нього, а школу мистецтв планували відкривати у дистанційному режимі. «Все було готове для відеоконференції та доповіді президенту спецзв’язком. А Володимир Володимирович узяв та приїхав. Сам. За кермом», — заявив чиновник.
Відвідування школи не виглядає вагомою причиною для такого візиту, особливо якщо порівнювати його з традиційною президентською програмою відвідування інших міст РФ. Для порівняння можна взяти візит Путіна в Улан-Уде, який відбувся 14 березня: під час його обговорювалося будівництво ТЕЦ, перший у Росії досвід переведення всього міста на електроопалення, реконструкція аеропорту тощо. У Севастополі Путін не цікавився життям міста, не мав зустрічей з його жителями та військовими, в яких безсумнівно ще з часу затоплення «Москви» накопичилися питання до свого головнокомандувача.
По суті, йому потрібно було просто відзначитися своїм перебуванням на Кримському півострові, оскільки на тлі постійних візитів Володимира Зеленського до прифронтових міст, в оточений Бахмут або залишений російськими військами Херсон, перебування російського президента далеко від районів бойових дій викликало подив у росіян. Для цього і був задуманий севастопольський бліц-візит, який більше нагадував раптову військову операцію з десантування Володимира Путіна до моряків і негайну евакуацію його звідти.
Візит до Маріуполя виглядає ще більш дивним, оскільки в ньому не брали участі журналісти. Згідно з викладеною на сайті Кремля версією, Володимир Путін «прилетів у Маріуполь на гелікоптері, потім за кермом автомобіля він об’їхав кілька районів міста, оглянув берегову лінію в районі яхт-клубу, будівлю театру, пам’ятні місця, а в мікрорайоні Невський поспілкувався з місцевими мешканцями, зайшов до них додому». Відсутність під час поїздки представників медіа не дає можливості судити про те, що собою уявляв цей візит, і чи не був він відвертою постановкою з набраними статистами. “РИА Новости” продемонструвало нам кадри з кабіни автомобіля, в якому Володимир Путін за кермом разом із віце-прем’єром Маратом Хуснулліним на пасажирському сидінні їдуть нічною вулицею – сіквел такої ж подорожі Путіна з Хуснулліним в автомобілі Кримським мостом в грудні минулого року. Характерно, що Кримський міст Путін відвідував за кермом не патріотичного «Ауруса», а німецького «мерседеса», під час поїздки до Севастополя та Маріуполя президент Росії також використав іномарку – «тойоту».
У будь-якому випадку візити Путіна ближче до зони проведення спецоперації не дають очікуваного ефекту насамперед через властиву їм завісу секретності та відчуття віртуальної реальності, яке оточує російського президента. Ретельно підібране оточення, відсікання від контактів з главою держави спочатку просто сторонніх персон, а тепер і пула журналістів, справляють враження, ніби президент відверто побоюється пересуватися територією, яку сам формально визнав нещодавно російською. При цьому Путін постійно апелює до правителів Росії минулого, наводячи їх як приклад для наслідування. Проте згадані ним історичні персонажі зовсім не боялися з’являтися на полі бою, а для деяких присутність на фронті стала поштовхом для подальшої стрімкої кар’єри.
Наприклад, Іван Грозний, щодо якого в сучасній Росії запущено процес історичної реабілітації, командував штурмом Казані, особисто віддав наказ про введення в критичний момент у бій царського полку. Через десять років він особисто очолював війська у поході на Полоцьк. 5 лютого сам Іван IV з государевим полком потрапили під обстріл литовської зброї. Також Іван Грозний особисто керував походами до Лівонії у 1572 та 1577 роках.
У червні 2022 року, під час перебування на виставці, присвяченій 350-річчю імператора Петра I, Володимир Путін проводив пряму паралель між війнами російського імператора та спецоперацією. «Зважаючи на все, на нашу долю теж, очевидно, випало повертати і зміцнювати», – говорив він на зустрічі з молодими підприємцями.
Дивно, але в російській пропаганді при цьому практично не проводяться паралелі між нинішньою СВО та Полтавською битвою, хоча, здається, вони на поверхні. У битві на території України між Росією та українсько-європейською коаліцією (до того ж дуже успішною для російської сторони) можна було б знайти багато спільного зі спецоперацією, окрім хіба що поведінки командувачів. Петро особисто брав участь у битві, зокрема, очоливши контратаку, в ході якої за однією з легенд, куля пробила йому капелюх, а інша потрапила у сідло. Крім того, під сподвижником Петра Олександром Меньшиковим убили коня. Це все настільки контрастує з поведінкою Путіна, Шойгу та Герасимова під час спецоперації, що паралелі з Полтавською битвою пропаганда вважає за краще не педалювати.
Виступаючи у Великому Новгороді з нагоди 1160-річчя зародження російської державності, Володимир Путін сказав, що, незважаючи на всі репресії, Йосип Сталін залишається людиною, яка «зробила Росію великою світовою державою, яка визначила її долю». Проте Сталін також демонстрував набагато більше хоробрості, ніж Володимир Путін, як на початку своєї кар’єри, так і на чолі партії і держави. У громадянську війну Сталін входив до складу Реввійськради РРФСР, командував обороною Царіцина і брав участь у війні з Польщею, отримав за заслуги в обороні Петрограда орден Червоного Прапора. Під час битви за Москву Йосип Сталін не залишав міста, кілька разів відвідав прифронтову смугу, крім того, прийняв 7 листопада 1941-го року парад на Червоній площі. Пізніше також виїжджав на лінію фронту у райони Гжатська та Ржева.
Майбутній генсек Леонід Брежнєв, який вступив у Другу Світову війну комісаром, закінчив її генералом, а успішна військова кар’єра дала старт швидкому злету кар’єрними сходами. Згодом Брежнєву вдалося стати на чолі держави, спираючись при цьому на підтримку широкого та привілейованого класу ветеранів. Цілком очевидно, що поза очі Володимир Путін намагається наслідувати його приклад, говорячи про необхідність просувати ветеранів «до органів влади всіх рівнів». Проте ветерани Другої Світової бачили у Леоніді Брежнєві «свого» – безпосереднього учасника низки кровопролитних битв, зокрема, за визволення Новоросійська. Чи вдасться Путіну з його бліцвізитами до Маріуполя заслужити авторитет серед нинішніх ветеранів, чи їхні симпатії дістануться, наприклад, більш вольовому Євгену Пригожину, який підкреслює своє постійне перебування разом із підлеглими на передовій? Найближчим часом ми дізнаємося відповідь на питання.
До речі, навіть не дуже шанований Володимиром Путіним Микита Хрущов, який «віддав Крим», під час Другої Світової війни входив до складу військових рад Південно-Західного напрямку, Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького та 1-го Українського фронтів, брав найбезпосереднішу участь у Сталінградській битві, яку Володимир Путін назвав переломним моментом війни та 80-річчя закінчення якої було пишно відзначено у лютому минулого року. Його ставка знаходилася у передньому ешелоні командування – за Мамаєвим курганом, а потім на Тракторному заводі міста, перетвореному на вузол оборони. Можливо, нелюбов російського президента до радянського генсека можна пояснити тим, що Путін на відміну від Хрущова не ризикував опинитися на передовій, натомість воліючи командувати зі штабу в Ростові-на-Дону.
