«Росія пропонує вихід з кризи»
Під час зустрічі з делегацією африканських країн Путін продемонстрував буцімто документ, який було «парафовано під час переговорів у Стамбулі». А ключовою тезою російського правителя під час події стало твердження про те, що «не Росія почала цю війну, але вона прагне її закінчити».
Таким чином, почалось творення міфу про те, що Росія ще більше року тому готова була на припинення війни, і зараз знову пропонує вихід з кризи, в той час як Україна (і Захід за її спиною) відкидають ідею будь-яких переговорів.
Росія намагається змінити позиціювання сторін конфлікту:
А) «Виносить за дужки» питання про те, хто і чому почав війну, зосередивши увагу на темі необхідності миру. При такому позиціюванні на другий план відходить дискурс агресора і жертви, а на перший – виходить питання про те, хто хоче миру, а хто – ні.
Б) Одночасно – розширює трактування війни, яка, за Путіним, почалась у 2014 році і в ході якої Росію «весь час обманювали»: не виконали Мінські умови, «підло скористались» «жестом доброї волі» (втечею з-під Києва на півночі України).
Росія напряму звертається до західних суспільств
Висвітлення західною пресою руйнування Каховської ГЕС показало, що РФ здатна ефективно використовувати в своїх інтересах «міжнародні стандарти журналістики». В умовах, коли відповідальність РФ за руйнування греблі Каховської ГЕС не доведена фактологічно, західні ЗМІ зробили ключовим повідомлення наступного змісту: «обидві сторони звинувачують одна одну»,
Тобто, РФ у цьому випадку де-факто добилась зрівнювання обох сторін протистояння в очах західного обивателя (виборця). Тепер, на це значною мірою сформоване уявлення, «накладаються» дві ключові тези:
А) Є ризик ще більшої катастрофи – Запорізька АЕС. І, як і у випадку Каховської ГЕС, «чітких доказів» того, хто за це несе відповідальність, не буде. А ще гірше – що може статись ядерна катастрофа, якої західний обиватель боїться, незалежно від того, в чиїх руках знаходиться вибухівка.
Б). Росія пропонує мир (який знизить ризик ядерної катастрофи), а Україна (і еліти Заходу, за які голосує виборець) відкидають пропозицію.
Далі – логічне питання: «Чому бюргер у Баварії чи Льєжі має погоджуватись на ризик ядерної катастрофи заради того, щоб Україна повернула кілька відсотків своєї території»? І політики Заходу змушені зважати на таку постановку питання
«Росія готова задовольнитись завойованими територіями»
Прямо про це не говориться. Але демонстрація «опудала Стамбульської угоди» – це мессидж про те, що в березні 2022 року РФ готова була вдовольнитись мінімальними завоюваннями, але після відмови України/Заходу від угоди збільшила свої амбіції, включивши до складу РФ «нові території». Зараз – готова зупинитись, але в разі відмови, «піде далі» («санітарна зона» на території України – натяк на готовність влаштувати криваву бійню в прикордонних регіонах на півночі).
Це мессидж «підкріплюється» двома позиціями:
А) Відсутність чітко позначених цілей після закінчення українського контрнаступу.
Б) Початком підготовки до виборів на «нових територіях» 10 вересня 2023 року. Вибори мають стати одним з елементів «фіксації» територіальних здобутків.
«Росія пропонує переговори»
З порядку денного російської пропаганди та офіційної риторики зникли вимоги до «відкочування НАТО на позиції 1997 року». Значно зменшилась апеляція до «демілітаризації/денацифікації». Навіть, скоріш за все, з метою публічної апробації цієї тези, Пєсков озвучив заяву, згідно з якою «задача демілітаризації багато в чому виконана». Можна очікувати, що «денацифікація» буде також оголошена завершеною після якогось показового суду над «азовцями».
Натомість, РФ охоче підтримує дискусії щодо різних мирних планів: китайського, африканського, ватиканського.
Тим самим, «закидається наживка» західному політикуму, для якого формат тривалих і багатослівних переговорів – знайомий і комфортний.
«Росія впоралась з контрнаступом»
Відсутність значних успіхів ЗСУ в перші тижні контрнаступу позиціюється РФ, як доказ нездатності України вирішити свої завдання у війні воєнним шляхом. Ця теза активно «проштовхується» в західне інформаційне поле. Путін демонструє жорстку впевненість у тому, що повторення «Харківщини» не буде. В гіршому випадку – «жест доброї волі» за форматом північно-східних областей України (але тільки в разі підписання якоїсь угоди), або – «важке рішення» херсонського штибу.
Далі – «програмування майбутнього»: раз контрнаступ не дає результату, то Україні не залишається нічого, крім переговорів. І, якщо вона відмовляється від переговорів, то стає вже не «жертвою агресії», а «інструментом справжнього агресора».
І, в якості «стимулу до переговорів»: ядерний шантаж (ЗАЕС, відновлення кампанії щодо «української брудної бомби»), ракетний шантаж (попри високу ефективність української ППО, влучання в житлові будинки – регулярні), шантаж розширенням театру воєнних дій («санітарна зона»).
Отже, нова наративна лінійка РФ:
- Росія пропонує вихід з війни, але з врахуванням «реалій on the ground».
- Росія прагне закінчити війну, яку вона не починала.
- Росія готова зупинитись на завойованому.
- Росія і Україна – дві рівні сторони конфлікту, в якому вже не важливо, хто агресор, а хто – жертва; «все не так однозначно».
- Від миру відмовляються Україна і Захід.
- Продовження війни не вигідне населенню Європи.
- Росія впорається (чи вже впоралась) з контрнаступом.
- Україна не зможе досягнути своїх цілей на полі бою.
- За таких умов, продовження війни не має сенсу, Росія пропонує мир.
- Росія готова до довгої серії переговорів.
В якості альтернативи пропонуються приховані мессиджі:
- Каховку бачили? Це було попередження. Далі – Запорізька АЕС.
- Ядерний удар – не на часі, але підготовка і обґрунтування ведуться (стаття Караганова).
- Росія може почати повноцінні бойові дії ще на одному або кількох театрах (північ України, Придністров’я, новий наступ на Київ).
- Ракетний терор продовжиться (Путін особливо підкреслив, що РФ може «дістати» будь-яку будівлю в Києві; скоріш за все, це бахвальство слід читати як погрозу регулярними ударами по столиці балістикою).
- Зернова угода продовжена не буде.
- Війна буде тривати безкінечно довго.
При цьому немає вагомих підстав вважати, що:
- Росія справді готова перейти до дипломатичних інструментів врегулювання кризи.
- США і Китай, як глобальні гравці, готові «включитись» у адвокацію мирного процесу.
- Україна готова відмовитись від суб’єктності і погодитись на «мир за будь-яку ціну».
- Існує поле для компромісу, який влаштував би всі залучені у війну сторони.
Реальні цілі РФ:
- Використати політичний та інформаційний тиск для стримування контрнаступу.
- Отримати час для посилення позицій за захоплених територіях та підготовки до нового етапу агресії.
- Знизити рівень підтримки України, посіяти сумніви у доцільності подальших інвестицій країн Заходу у війну
- «Затерти» дискурс агресора і жертви, підмінивши його дискурсом «прихильники миру проти противників миру».
